Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: “Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка”

Армія, Війна 12:08, 10.06.2022
 Поділитися

Поділитися в

Цей підрозділ зустрів російські війська майже на кордоні в Сумській області. І вступив з ними в бій вже о четвертій ранку 24 лютого. Про те, як це було, як довелося відійти на інший рубіж, як частина підрозділу діставалася до нього пішки, як штурмували і визволяли села на Чернігівщині, – розповіли бійці підрозділу, які за захист столиці отримали високі державні нагороди, зокрема, і звання Героїв України.

Два командири рот, начальник штабу та командир батальйону встановлювали хронологію подій лютого-березня. Добре, що у підрозділу за плечима серйозний бойовий досвід, набутий на сході країни за всі ці роки. І хоча зараз ворог пер нахабно, мав чисельну перевагу, піхотинці вступали в бій, палили техніку і знищували ворога. Зараз всі ці бійці боронять Україну на Луганщині. Знову на одному з найгарячіших напрямків…

“МИ РОЗМІНЯЛИ МАШИНИ ЧОТИРИ НА ЧОТИРИ: ДВІ ЗГОРІЛІ, ДВІ ПІДБИТІ У НИХ БУЛО. І У НАС ОДНА ЗГОРІЛА, ТРИ ПІДБИТІ”

-В ніч на 24-те ми з заступниками сиділи у мене в кабінеті, дивилися на телефоні хрена путіна, – говорить командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш. – Розуміємо, що все іде до нападу. Набираю начальника прикордонного відділення: “Ваню, що там?” “Також не сплю”, – каже. Замполіта відправляю в мерію по схеми Глухова, де дислокується мій підрозділ. Через п’ять хвилин набирає мер: “Що там?”

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 02

Цей знімок зроблено в ніч з 23 на 24 лютого в кабінеті Володимира Логуша в Глухові в очікуванні наступу. За те, що підрозділ не пропустив ворога на Чернігів, а потім і на Київ, Володимир отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

Все почалося з Тьоткіного – пункту пропуску з кацапського боку. Звідти БТРи зайшли на пункт пропуску Бачевськ. В цей же час в напрямку Сум випустили пакет “Градів” з Тьоткіного. Звуків більше ніяких не було. Ані артпідготовки, нічого. Вони просто на БТРах зайшли.

Ми отримали завдання висунутися на рубіж, але дорога до нього проходила перпендикулярно маршруту ворога, Він увійшов на нашу територію через пункт пропуску Бачевськ по дорозі Київ-Москва. Першими в бій вступили прикордонники. Ваня попросив забезпечити евакуацію прикордонників, які були поранені. У них же ж на озброєнні були лише автомати. Навіть гранатомети не встигли дістати. Почали стріляти по БТРах. Але ж що вони могли зробити автоматами проти броні.. Ті спішилися і почали грузити до себе прикордонників – зразу брали в полон.

Командир механізованої роти отримав завдання з частиною своїх бійців висунутися на пункт пропуску Бачевськ і позабирати всіх, хто там ще вцілів, кого можна було вивезти. Наказ про це я віддав о 4.30 24 лютого.

Перший бій ми прийняли на перехресті доріг Київ-Москва – Шостка-Глухів. Там на мосту основні сили батальйону вступили в бій. Почали працювати наші вогневі засідки. Але половина колони прорвалася в бік Кролівця.

-Ви встигли зробити засідки?

-Так. Адже ж у нас було сплановано заздалегідь. Ми зробили і інші, неподалік пунктів пропуску. А БТРи діяли яким чином. Їхала цивільна фура. За нею – два-три БТРи. Впритул до фури. Ще було темно. І не всі зрозуміли, що це кацапська техніка іде. Більше того, в темряві група наших машин, що виїхала по поранених прикордонників, розминулася з цією ворожою бронею.

На московському мосту під час бою стало ясно, що БРДМи, які у нас були, неефективні. Ми всі були свідками, як КПВТ стріляє впритул в БТР82А, з нього сипляться іскри, і він їде далі. А от коли вже з “Корсара” вразили БТР, він загорівся. Але продовжив рух і згорів в районі Кролівця. 30-ті гармати легко прошивали БМП-1. А пушка на цій машині не маневрена, вона просто не встигає реагувати. І незважаючи ні на що, ми що могли, те зробили.

Наші підрозділи, які виривалися на московську трасу, кацапські БТРи просто на ходу розстрілювали. Це була не бойова техніка, а підрозділи забезпечення, поодинокі машини з БК, машини мінометних батарей. І вони їх просто розстрілювали по ходу. Так для нас все почалося.

-На прикордонний пункт встигли доїхати?

-Ні, – додає командир механізованої роти Віталій Дерев’янко. – Я виїхав від мосту чотирма машинами. І ми розминулися з колоною москалів. Їде фура. А за нею – нічого собі, прикордонникам БТРи нові дали, – таке подумав.

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 03

Командир механізованої роти Віталій Дерев’янко, позивний Танцор, за бої в березні отримав орден Богдана Хмельницького

-Вони не були марковані?

-Ні. Ці не були. Просто пляма зелена. БТР, на 80-ку схожий. Ми туди по трасі. А вони нам назустріч. У них пушки на нас. У нас на них. І ми проїхали повз одне одного. Їдемо далі. Наступна така групка. І я розумію – щось не те. Придивляюся, а вони завантажені ящиками. Я тоді передаю: “Васильович, по-моєму, я з москалями розминувся”. Командир каже: “Так, це вони”.

Ми пропустили ці дві групи. І зробили засідку на перехресті далі за мостом – від’їхали кілометрів 12. Ще до Бачевська кілометрів 8-9 було. Зупинилися. Засіли по дві сторони. І їде таки ще одна група з шести машин. Вийшло так, що вони проїжджають, а у мене в усіх машинах – затримка. І ми їх пропускаєм, не стріляєм! Я стою біля машини і молю: ну давай! І ні фіга. Не пішло. Вони проїхали. На останній машині командир сидів. Він нас добре побачив. Що це таке? – явно здивувався. Не очікували такого. Ми розвертаємось, їдемо назад в напрямку Глухова. Розвертаються і чотири машини тієї групи. І у нас відбувається контакт. Ми починаємо стріляти по них перші. Вже все працювало. Але стріляєш, поцілюєш, але кулі відбиваються, плита падає, а воно далі їде. Не зупиняючись. В 200 метрах перший бій був. Дві машини їде на нас, дві перекриває дорогу. Перша машина, на якій я їхав, – бак розбитий, бо ми на таран ішли, пробивалися.

Ми зачепилися чотири на чотири. І чотири на чотири розмінялися. Дві згорілі, дві підбиті у них було. І у нас одна згоріла, три підбиті. Забрали із своїх машин максимально БК і евакуювалися. Пішли в посадку і очікували. Машини полишали, бо не знали, може, поїде ще щось.

– Ми думали, це повноцінний наступ, – продовжує Володимир Логуш. – Тоді є передові загони, розвідувальні. Коли побачили БТР82А з піхотою на броні, подумали, що це напевно щось розвідувальне. А то вони просто зразу заходили.

Наш комбриг Дмитро Кащенко, позивний Кащей, відправив до нас через Кролевець по дорозі Київ-москва батарею Д-30 артдивізіона. І вони стали прямо на розвилці Конотоп-Кролевець. І тут колона БТРів іде. Є відео з реєстратора з машини, яка їхала з боку Києва. Повз неї проходить шість чи вісім БТРів. Перший проїжджає, другий розвертає башту і починає валити по КраЗах. Вони самі не розуміли, що і як. У нас були розгорнуті міномети – 82-ті та 120-ті. Але по кому стріляти? По БТРах, які кочують взад-вперед? Вони стали на маршрут від Бачевська до Кролевця і просто каталися. Вони були в кращих умовах.

Я сподівався, що цей дозор проїде, ми згуртуємось і щось зробимо, але більше нікого не було.

Половина моїх підрозділів мали їхати одним маршрутом, інші іншим. Колона тилу мала зайти в Батурин. Вони поїхали в напрямку Путивля. А там колона заходить. Мої розвертаються, починають вивчати нові маршрути. ТрОшники не знають, що робиться. Всі зайняли свої місця в бойовому порядку, який був визначений, коли ми вже зайшли на рубіж Велике Устя – Макошине вздовж Сейму. Мости замінували. Готувалися зустрічати. І системи вогню були побудовані, і танки наші дійшли. Ми були готові.

Ми готувалися до зустрічі ворога ще до 24 лютого. Планували, як будемо висуватися, хто кого прикриває. Загрузили БК. Але коли о четвертій ранку все відбулося, події пішли не так. Колона має їхати під мостом – а вже не заїжджає туди, бо там стоять кацапські БТРи і розстрілюють все.

Для цивільних це було взагалі дико. Побачене тоді врізалося в пам’ять, мабуть, назавжди. Я за метрів 200 до моста Київ-Москва, де іде бій. Моя машина злітає в кювет, бо російська піхота спішилася і стріляла. Я лежу на дорозі. А тут їде маршрутка – дітей в школу везе. Водій відкриває вікно, визирає до мене: чого лежиш? Люди на роботу збираються. Мер мені телефонує: “Що нам робити?”

-Мої шість машин з командиром взводу стояли трохи далі мосту, там заправка, – додає Віталій Дерев’янко. – Повз їдуть БТРи – по них стріляють. Вони відповідають, а люди на заправку заїжджають, ще й коментують: “Нічого собі у вас навчання”. Тільки коли заправка зірвалася, зрозуміли, що це не схоже на навчання.

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 04

-Коли бій закінчився, я сів у машину, щоб їхати в Глухів, – продовжує комбат. – Бо отримав перше завдання – приступити до оборони міста Глухів. Там було лише два напрямки. Ми виставили вогневі засідки у Катеринівці. Я приїхав туди подивитися, хто чим займається. Побачив розгорнутий 82-ий міномет. Командир батареї рулить, готовий цілеуказання приймати, відкривати вогонь. І тут же ходять пенсіонери, бо приватний сектор, і не розуміють, що відбувається: “О, а що ви тут? Міномет?” Ми пояснюємо: “Вже кацапи зайшли”. – “Та нє. Я іду пенсію отримувати”. Це не вкладалося в голові – як народ ще не може зрозуміти, що це війна.

“ДНЯ НЕ БУЛО, ЩОБ АВІАЦІЯ НЕ ПРАЦЮВАЛА ПО ТИХ СЕЛАХ”

-В цей час я з бійцями пішки виходили до Батурина, – згадує начальник штабу Віталій Гураль. – Кілометрів 30 подолали. Прийшли туди десь о четвертій годині дня, а ішли з п’ято’ї ранку. Нам прийшлося багато чого обходити, бо траса вже була не наша, ішли селами до Кролевця. Там забрали розбиту стройову службу. У них були поранені. Машини вийшли з ладу, тому вони просто в лісі сиділи. Я всю дорогу дозбирував людей. Бійці самі дзвонили: чуємо, що на трасі стріляють, бачили БТРи. Що робити? Поки я до них дійшов… Добре, там вже місцеві допомогли виїхати на Кролевець. А вже звідти добиралися до своїх.

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 05

Начальник штабу 16-го батальйону 58-ої бригади Віталій Гураль отримав звання Героя України

-Багато підрозділів ішли своїми маршрутами, бо кожен мав вийти в різну точку. Якісь підрозділи ще за два дні до наступу вже знаходилися на своїх точках, – продовжує комбат. – Їх потрібно було вивести, бо вони знаходилися на першому рубежі за 15 кілометрів від кордону. Їх потрібно було забирати, бо вже у них в тилу були і десантники, і групи, і колони заходили. І тут набирає мене начальник розвідки: “Мені машина ногу переїхала. Я 300. Лежу в канаві біля якогось села, заберіть мене”. А де ми є? Де він? Я сам їхав з якимось підрозділом.

-Паніка була?

-Ні. Я знав, що завдання ми все одно виконаємо. Був страх часткової дезорієнтації і що я не можу управляти підрозділом. Батальйон добирається 30-ма маршрутами. Я не володію інформацією, де і які маю втрати, де підбита техніка. Кого забирати. Кого куди відправляти. Де кацапи, бо вони швидко переміщувалися. Телефон був червоний.

-Мене адреналін тримав десь півтори доби, – додає командир роти Віталій Дерев’янко. – На другу добу вже як ліг, мене просто вирубило, хоча навкруги був шум та гам. А до того… Злості було багато. Хлопці не боялися. Частково ми самі не до кінця усвідомлювали, що відбувається. Але у мене вже все стріляло, всі воювали, крім того першого моменту.

-Все настільки інтенсивно було, – продовжує комбат. – Ми вже мали і перші втрати, на жаль. Міша Несольоний отримав посмертно Героя України. У них було завдання вийти на окраїну Глухова і готуватися до евакуації поранених. Були поранені в механізованій роті. Командир роти доповів, що потребує евакуації. МТЛБ висунулася під цей міст. Машина мала всі маркування: червоні хрести з різних боків, на броні не було озброєних людей. Ворожий БТР його впритул розстріляв. Тоді вже з цього моменту почали розуміти – треба відповідати в повний ріст.

За багато днів до цього я собі уявляв, як воно може бути. Думаю: у мене батальйон. Це дві казарми людей на площі 100 на 100 метрів. Прилетить один літачок або один вертоліт, або одна ракета, – і нікого не буде… Це в голові не вкладалося.

Але і вони не очікували, що ми зразу будемо давати відсіч. У них не було планів зайти в Глухів, бо по дорозі на Катеринівку вони зробили б це набагато швидше. Їхнім завданням було нахабно зайти і дійти як можна далі. Добре, що батуринський міст встигли підірвати. Бо вони сміливо зайшли б набагато глибше.

Коли кацапи прийшли в найближче село біля ріки Сейм, вони вже готувалися до наступу. Бо ішли мостоукладчики, понтони. Все як має бути. Ми почали їх планово знищувати.

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 06
Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 07

Підірвали міст. І поступила команда на перегрупування. Ми відійшли в район Вертіївки, там перегрупувалися. Тоді нам визначили рубіж з частковим переходом до кругової оборони.

Переправу, яку вони в Макошиному кидали декілька разів, наша авіація розбивала декілька разів, завдяки чому вони не переправилися. Плани ми їм підпортили..

Коли ми нормально зайняли оборону, почали проводити мінімальні рейдові дії в глибину до Батурина. Вперед кілометрів на 50 просувалися, підбивали ворожу техніку. БТРів вже не було. Ми зустрічали тільки танки і БМП.

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 08

Днів за п’ять отримали нове завдання. Виникла загроза з боку Великої Димерки. Там між Калитою і Броварами противник міг зайти на чернігівську трасу і піти на Київ з південного боку. Ми зібрали групу до 100 чоловік і відправилися в Калиту. Там зайняли оборону. І вели вогневе ураження по противнику, який заходив в Богданівку та Залісся.

Тепер противник просто кардинально відрізнявся від перших колон. І навіть від того підрозділу, що був на чернігівському напрямку.

Коли треба було займати Вікторівку, Грабівку, Буди, Бакланово Муравейку, противник не давав нам підняти голову. А на напрямку на Калиту ворог був – олені якісь. Система вогневого враження ні разу не дала їм результату. В більшості випадків вони або взагалі не стріляли, або тільки розгорталися – і вже отримували. Що не діставав начальник штабу 72-ої бригади, наш сусід, діставали ми. І навпаки. Там ми їх били крепко перехресним вогнем. Не знаю, яка кількість там втрат, але точно безліч.

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 09
Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 10

В Калиті ми знаходилися в обороні, а вони розташовувалися в місті. Діяли за вже відомою схемою – як тільки заходили в населений пункт, перше, до чого приступали, – до мародерства. А ми їх планово знищували. Вони давали відповідь, але що в головах тих командирів робиться – били хаотично. Перед тим, як загинув кацапський командир танкового полку, у них була спроба штурму – вийти на дорогу. До цієї спроби залучили 51 одиницю бойової техніки. В результаті з бою вийшло лише 40. Завдяки одній артпідготовці вдалося так ефективно попрацювати. Вони не знали куди діватися тими машинами, коли по них почали гатити, через що були злі на місцевих. Бо місцеві, навіть коли у них забирали телефони, щоб вони не передавали нам координати, знаходили інші апарати і продовжували нам допомагати, не боялися.

Кацапи жили в Богданівці, з якої цивільних не випускали нікуди із села, бо розуміли: тільки там не буде цивільних, це розв’яже нам руки повністю.

-Чому важливо було контролювати Буди?

– Якби кацапи зі Слободи пробували штурмувати Буди, якби вони зайняли їх, у них була би пряма дорога на Бакланово Муравейку – а це єдина дорога до Чернігова. Остання. Якби у них це вийшло, Чернігів опинився б у повному кільці. Вони б гуманітарну катастрофу вчинили ще й у Чернігові. І звідти вже могли б іти на Київ. Тому Буди ні в якому разі не можна було віддати ворогу. І ми зайняли їх.

-І вони ж здійснили наступ на Буди, практично зайшли в саме село, – додає Віталій Гураль. – Але нам була надана допомога, туди відпрацювали “Ураганами”. В повітрі був наш БППЛа, він спостерігав, як противник розвернувся і відступив назад в Слободу.

У той же день ми з інженером заїхали в Буди. Загрузили повний багажник мін. На околиці села почали все мінувати. До підходу основних сил, механізованої роти, встигли це зробити. А вони вже зайняли оборону, хоча противник постійно працював артилерією. І “Гради” на нас летіли, і працювали із ствольної артилерії. У нас були тоді втрати – один 200 та один 300. Вже після того, як рота зайняла оборону, туди виїхали два танчики – один підірвався на міні і у нього здетонував БК. Інший теж підірвався на міні, від чого злетіла гусянка. Він ще півночі гудів. Ми ще думали, що то піхота помаленьку їде до нас. Чесно кажучи, якби противник це зробив, зміг би закріпитися в селі. Але вони вирішили не ризикувати. Коли вже зрозуміли, що втратили, по Будах завдавали авіаударів.

-Дня не було, щоб авіація не працювала в тому районі, – додає комбат. – Перестала днів за три-чотири до звільнення чернігівського напрямку. Воронки є такі – два КрАЗи туди можна загнати. Бомбили просто все підряд.

-Місцеві залишалися чи повиїжджали?

-На околиці ближче до Слободи нікого не було, люди зосередилися ближче до виїзду з села, – додає Віталій Гураль. – Коли все трохи устаканилося, почали вилазити з підвалів.

-Я як зайшов, нас якраз супроводжувала артилерія – продовжує Віталій Дерев’янко. -Позаду нас снаряди падали – ляп-ляп-ляп. Було відчуття, що село мертве. Навіть півень ні один не кукурікав, квочка не бігала. Віталій Олегович, начштабу, проводив нам екскурсію, пояснюючи: там ляпає, там танк працює, там артилерія стріляє. Ми з ним порозставляли людей, укриття познаходили, помітили їх. Почали окопуватися. Людей нема нікого. Перші три доби нас просто місили. Заскочимо в укриття, пересидимо, знову вискочимо, аби копатися. Після того темп обстрілів почав знижуватися. І виявляється: там декілька людей є, там. Всі різного віку, цілі родини лишилися. Частину ми вивезли в Куликівку. Але вісім чоловік все ж лишилося – це ті, які не хотіли нікуди їхати. Вони не заважали. Підказували, де що є в селі.

-На Донеччині всі роки казали: нічого страшніше танка немає.

-Авіація! – ледь не в один голос відповідають бійці. – З 2014 року вона там не працювала. Тому ми і не знали, що це таке.

-І літають же ж низько, – каже командир батальйону. – Вдень його видно, а вночі… Звук спочатку не чутно, що він летить. А як тільки чуєш його, майже зразу і розрив. Ледь встигаєш дати команду “В укриття”. Правда, літали там до нас, як по розкладу. О 23 годині і 4. Як ми зрозуміли, вони працюють по прямолійній системі – по карті. Беремо село Слободу. Де може розміститися механізована рота? Ферма. Школа. Сільська рада. Лікарня. Чотири точки. От по них тупо і валять.

-Нещодавно отримую попередження, що будуть літати наші літаки, – додає Віталій Дерев’янко. – Чуєш звук, знаєш, що то твій літак, але колінка трусяться.

-І зразу було видно різницю між людьми, які вже пройшли те все, і які тільки до нас прийшли, – додає командир 1-ої механізованої роти Роман Гришак, позивний Ангел. – Всі сидимо на КСП, працюємо. Пролітає літачок. КСП лежить, а мобілізовані сидять, на нас дивляться. Не розуміють, чого це ми попадали.

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 11

Командир 1-ої механізованої роти Роман Гришак, позивний Ангел, за захист Чернігівщини отримав звання Героя України

“ДАЛИ МЕНІ ЧОТИРИ ТАНЧИКИ І 19 ЛЮДЕЙ ПІХОТИ. І МИ ВЗЯЛИ СЕЛО ВІКТОРІВКА”

-По інших напрямках ворог також намагався наступати?

-Вікторівка близько до Слободи, але вона взагалі не була їм цікава. Їм було важливо замкнути в кільце Чернігів. А це – або вийти на Бакланову Муравейку взвдовж Буд. Але найкраще – зайти через Буди на Бакланову Муравейку і все – в повному кільці.

-У них була спроба зайти з Лукашовки, яка була ними повністю окупована, двома танчиками на Бакланову Муравейку, – додає Гураль. – Але там знаходилися бригадні стугністи. І вони один підбили, другий кинув дими і відступив. Я бачив відео, як вони виїхали, як їх вразили. Після цього вони на Бакланку більше не висувалися. В основному туди працювали “Гради” та “Урагани”.

– Там стояли не кацапи, – додає комбат.

-А хто?

-Бульбаші. Вся техніка була із позначкою О і чорне коло всередині. Це така відмітка саме білорусів.

Всіх місцевих, що по Слободі, що по Лукашівці, вони позакривали в підвалах. Деякі з малими дітьми сиділи в своїх підвалах, але більшість вони зганяли у великі. І не випускали. Самі мародьорили. Більшість тих, хто опинився в тих підвалах, молодого віку. Вони втекли з Чернігова. Думали, що в селі буде безпечніше.

Декілька наших бійців під час зайняття Лукашівки потрапили в полон. Спочатку ж наші її зайняли. Кацапи зробили маневр, взяли наших у полон. Але їм вдалося втекти. Їх спочатку допитували: де штаб, де стоять мінометники, де хто… Потім посадили на БМП, везли в інше місце. І БМП підірвалася. Так нашим хлопцям вдалося втекти. От вони і казали, що допитували їх саме білоруси. .

-Моєму сержантіку ніж в руку загнали, коли він не відповів, де штаб, – додає командир роти. – Людина буде інвалідом…

-Ніхто нікого не жалів, – продовжує комбат. – Просто повезло втекти. Декількох бійців обміняли – вони зараз у Запоріжжі в шпиталі. Дехто ще в полоні. Всі на території Росії. Знаємо від тих, хто повернувся.

-Як ви зрозуміли, що ворог виходить?

-По їхніх діях. Це був постійний хаотичний артобстріл Буд. Валили в північну точку Буд, де нікого наших не було. Робили вони це для того, щоб ми не зрозуміли, що відбувається. Але ми підіймали БПЛА, бачили, що вони швиденько збираються. До цього противники ходили в капцях, не поспішаючи. Потім всі одягнулися в форму. Момент виходу ми зняли на відео. Тиждень до виходу ворога ми готувалися до штурму Слободи. Але там було настільки густо засаджено їхньою технікою, що нереально було захопити населений пункт. Ми б мали значні втрати. Тоді вирішили планово артилерією знищувати ту техніку, поки її не буде стільки, що ми вже сміливо зможемо іти на штурм. Коли ми побачили, що вони збирають речі, шикують колони на вихід, відразу швидко зайшли в село. А бригадна артилерія працювала по тих колонах.

Командир 16-го батальйону 58-ої бригади Володимир Логуш: Як вони заходили через кордон? Ішла фура, за нею впритул три-чотири БТРи. В темряві незрозуміло було, що то кацапська техніка 12

-Трофейну техніку забирали?

-У Калиті ворог кинув танки. Десять штук. Але ми не всі витягнули. Танковій роті подарували декілька. Учбовому центру “Десна” передали, 1-ій танковій бригаді. Дві БМП-2 уже є в механізованій роті. Також як трофеї маємо БТР82А, чотири “Урали”, два КамАЗи, “Ігли” ще трофейні є.

-За бої біля Чернігова бійці батальйону отримали державні нагороди. Віталій Деревянко – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня…

– Так. І це не тільки за Буди. З 24 лютого ним багато роботи було зроблено, – пояснює комбат.

-Командир роти Роман Гришак, позивний Ангел, став Героєм України!

-Він ефективно проявив себе під час штурму Вікторівки, де знаходилася не маленька група ворога. Не одна рота на БМП. Були і танки. На всі сто відсотків спрацював фактор неочікуваності. Вони в кіпіші почали виходити. А ми їх – знищувати, завдяки супроводу бригадної артилерії та вмілим діям піхоти. Все, що не встигло виїхати, було знищене.

У нас у планах було по черзі звільняти села, аби відкрити дорогу на Чернігів. Але сил та засобів не вистачало, щоб зробити все одночасно. Резервістів було достатньо, але в минулому житті вони хто комп’ютерщик, хто водій, бармен. Це ж цивільні люди у формі.

-Проводиш з ними заняття, а вони вперше зброю побачили, – додає командир роти Роман Гришак. – Деяким не повезло зразу потрапити в Буди. А у них немає розуміння, що солдат на новому місці першою справою має викопати собі окоп, щоб спостерігати, ховатися. Так, артилерія – це неприємно. Але треба і бачити ворога, щоб він тобі за спину не зайшов. Щоб потім не кричати в фейсбуці: а де була наша авіація, чому не було главкома з нами…

-Ми роти поміняли місцями, – продовжує комбат. – Командир роти, яка першою стала в Будах, – дістав поранення. Командир взводу потрапив у полон. Сержантів немає, командирів немає. Потрібно було ставити там людину, яку б усі слухались.

-Якось приїхав до мене на позиції комбриг і питає: як далеко ти заходив, коли ішов на Грабівку? – згадує Ангел. – А це у нас спонтанно вийшло. Ми потрапили під “Орлан”, який корегував артилерію. У нас двох бійців поранило. Ніхто не думав, що там такі сили є. Тому відійшли, перегрупувалися, закопалися, знайшли укриття. Я все розказав. “Пішли пройдемося”, – запропонував Кащей. Подивилися все. “Є пропозиція, – каже, – вибити ворога і не дати змогу противнику посунутися в сторону Грабівки”. Як ми потім говорили з місцевими, кацапи також готувалися іти на Грабівку. Наміри такі у них були. Але ми встигли раніше. О п’ятій ранку висунулися туди.

Дали мені чотири танчики, 19 чоловік піхоти. Ми благополучно туди зайшли. Вся техніка розміщувалася під хатами. Якщо в Слободі місцевих тримали окремо, то тут вони були навчені Вікторівкою і жили з місцевими. В одному підвалі і військові ховалися, і цивільні. В цьому плані було складніше зачищати село, щоб ніде нікого не позалишалося, і не постраждали цивільні.

Наші танчики з першого пострілу зробили подранка з ворожого танка. На перехресті противник залишив МТЛБ з ПТУРами. Але і наші танки зазнали пошкодження. Лише один екіпаж допомагав нам з піхотою просуватися. Вийшли на околицю Вікторівки від Слободи. Закопалися відразу. І … додали сивини начальнику штаба.

Розумієте, штурмові дії… Ми звикли до оборонних дій, маневреної оборони. При штурмі має бути чітка взаємодія з усіма підрозділами. Але ж часто спрацьовує людський фактор, зв’язок пропадає… Вчасно потрібно було передати інформацію про перенос вогню нашої артилерії, щоб не потрапити під вогонь своїх же. Але ми ніяк не могли вийти на зв’язок… Але набули нового досвіду, бо подібного у нас не було. Я давно служу, але за весь цей час бригада ніколи не штурмувала. А тут менше ніж за чотири години відбулося планування операції. Ми були пов’язані з силами різних підрозділів. Деколи складно свій підрозділ організувати. А тут і танки, і артилерія. Майстром–диригентом в цій ситуації потрібно бути. Тому, думаю, вони були більше шоковані штурмом, ніж ми.

-Страх відчували?

-Більше переживали не за себе. Спілкуючись із деякими жителями Чернігівської області зрозумів, що люди живуть у своєму якомусь дивному світі. Їм все одно, білорусь, росія. Аби не було війни. Москалі хороші чи бульбаші, бо пайок принесли. А те, що вони взяли взамін всі їхні продукти, корів побили, свиней поїли, – не бачать. Прекрасні люди… Через пару днів після звільнення Вікторівки до нас почали приходити: “Ви ж нас звільнили, то дайте ліки, але обов’язково іноземні”. Шукали, доставали через волонтерів, інсулін привозили людям. Але все одно вони не були задоволені. Ще й претензії виказували, коли я приїхав у ті села через декілька тижнів після того, як москалі пішли з Чернігівщини. “Ваші хлопці залишили після себе безлад”, – говорили мені. А ми навіть в хаті не проживали. Кацапи, виходячи, кинули в своєму рюкзаку документи на ту хату, які навіщось забрали. Ми поскладали все, залишили людям. А вони зразу – ви все позабирали. Може не пам’ятають моє обличчя, не впізнають без зброї і бронежилета. “А ви згадайте, як ми ваших коней скакових ловили, допомагаючи вам”, – нагадав я. І бачу, що стало соромно. Але все одно. Є свій карман. Своє царство. Більше нічого не цікавить. І це легко пояснити. Бо скільки часу проводилася пропаганда не в наш бік. Ми пізно почали виховувати патріотизм. Я пішов на війну у 2014 році. Після першої хвилі мобілізації у мене був проміжок в тиждень, коли я був у цивільному житті. І мене попросили: “Поспілкуйтеся зі студентами медколеджу”. І я казав: “Ви вже самі бачите, що коїться. Маєте все розуміти самі”. Виховувати потрібно було людей нашого віку, починаючи від проголошення Незалежності України. Не жити за принципом: там добре, де більше платять. Потрібно було своє розбудовувати. Мову плекати. Погано, що зрозуміли все це запізно, але добре, що все ж таки зрозуміли. 24 лютого – це вже така крапка жирнюча на формуванні нової нації. Малі діти співають “Батько наш Бандера”. І це добре.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Нагору